Mobile menu
plg_search_tz_portfolio_content
plg_search_tz_portfolio_categories
Контакты
Новостная лента
Ссылки
Планки | Сувениры
0 Товары 0.00 грн
Корзина Показать
заказать орденские планки он-лайн заказать медальные колодки он-лайн

Статьи о жетонах

Медальйони безсмертя

 

В історії воєн ще з давніх часів існує термін «невідомий солдат». Найбільша кількість таких безіменних героїв з’явилася у ході світових війн ХХ століття. Переконливим свідченням цього є могили невідомих солдатів у багатьох українських селах. І це незважаючи на те, що уряди воюючих країн намагалися вирішити проблему ідентифікації своїх загиблих військовослужбовців. Для цього існували й існують донині особисті розпізнавальні знаки: жетони, медальйони тощо. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, коли багато військовослужбовців, загиблих у зоні АТО, на довгий час, а може й назавжди залишаються неупізнаними.

 Артем СОПОВ

 


 

Жетон військовослужбовця, смертник, особисте клеймо, собача бірка – як тільки не називають його військові. Втім, усі ці визначення чітко окреслюють призначення даних медальйонів – швидко опізнати вбитих і поранених на полі бою. Носіння цього військового «аксесуара» передбачено Женевськими конвенціями і є обов'язковим у більшості армій світу. Як правило, ідентифікаційний знак представляє собою металевий жетон, що носиться на ланцюжку на шиї. На ньому записано особистий номер військово­службовця або співробітника спецслужб. У ряді держав також вказують ім'я, прізвище або додаткові відомості – приналежність до певного підрозділу, групу крові, віросповідання тощо.

Найчастіше воїнам видається два ідентичні жетони на той випадок, якщо винести тіло загиблого з поля бою неможливо. В таких випадках один знак мають забрати з собою ті, хто вижив, для передачі органам обліку особового складу, а другий залишається на тілі для розпізнавання загиблого в майбутньому.

Але сьогоднішнього вигляду «смертники» набули лише у другій половині ХХ століття. У сиву давнину ідентифікаційні дані бійця «записувалися» у вигляді татуювання чи шраму на тілі вояка в певному місці. Таке клеймо носили ще... римські легіонери та воїни малих княжих дружин (такого собі спецназу у слов’ян). Щоправда, ці відзнаки робилися здебільшого не у якості розпізнавального ідентифікатора, а як містичне клеймо, яке показувало приналежність воїна до певної касти бійців. Однак унаслідок поганої схоронності біологічних тканин з плином часу від подібної практики довелося відмовитися, взамін татуювань прийшли медальйони.

Вперше «посмертні жетони» з'явилися в армії Німеччини наприкінці ХIХ століття, в період Австро­пруської війни 1866 року. Вже тоді пропонувалося кожному військовослужбовцю німецької армії володіти особистим розпізнавальним знаком. Але вимога командирів обов'язково носити на собі «вісник смерті» викликала у прусських солдатів страх перед швидкою загибеллю. Тому видані бійцям особисті знаки вони в масовому порядку просто викидали, в кращому випадку – 

«забували» в обозі. Лише активна пропаганда офіцерами серед своїх солдатів необхідності постійного носіння особистого знака переламала ситуацію, і носіння стало нормою.

За океаном перші масові спроби подбати про упізнання останків воїнів належать до часів Громадянської війни у США 1861–1865 років. Найчастіше для цього використовували паперовий або тканинний ярлик, на якому писали необхідні відомості й пришивали до якої­-небудь частини мундиру. Багатші та передбачливіші вояки замовляли жетони круглої форми з бронзи або свинцю, іноді вони виготовлялися з розплющених сферичних куль. Вони й стали прообразами сучасних жетонів.

У російській армії ще під час російсько­турецької війни 1877–1878 років всі солдати й офіцери отримали металеві жетони із шнурком для носіння на шиї. Вони були виконані у формі ладанки із бланком розміром з трамвайний квиток, у який військовослужбовець бісерним почерком мав вписати про себе багато відомостей.

З початком Жовтневої революції все царське було визнано пережитком минулого і тому скасовано. Але вже 1925 року Наказом Реввійськради солдатський медальйон знову був запроваджений. Це був комплект із складаних на петельках металевої коробочки, паперового вкладиша для заповнення особистими відомостями і тасьми для носіння на грудях. Пергаментний вкладиш мав дуже малі за розміром графи і тому в нього можна було записати лише найважливіше: прізвище, скорочено – ім'я, по батькові, рік народження, військкомат призову, адресу та військове звання. Однак у переважній більшості випадків ці медальйони не забезпечували герметичної упаковки вкладиша, що не гарантувало схоронність запису. 1937 року даний вид жетонів було відмінено, і Фінську війну червоноармійці зустріли практично без «медальйонів смерті». Виходили з положення хто як. Навіть вкладали записки в гільзи з­під стрілецької зброї.

 Отримавши негативний досвід у справі обліку загиблих і поранених під час війни з Фінляндією 1939 року посмертні медальйони повернули «в стрій» у березні 1941року. Саме тоді було введено в дію «Положення про персональний облік втрат і поховання загиблого особового складу Червоної Армії у воєнний час». Новий тип медальйона складався з чорної ебонітової шестигранної капсули та подвійного паперового вкладиша. На жаль, із введенням медальйона запізнилися. Весь 1941­й рік у військах відчувався їх брак, а саме на цей період припали найважчі втрати РККА, і багато загиблих й досі невідомі. Солдати йшли в бій і гинули без «смертника» у кишені. Більш того, навіть ті, кому медальйони все­таки вручили, найчастіше просто не заповнювали вузьку смужку вкладиша даними про себе, забобонно вважаючи: «Заповню – вб'ють!», або ж просто використовували папір для самокруток. А у листопаді 1942 року капсули взагалі зняли з постачання Червоної Армії.

Після війни також нічого не змінилося. Лише в 60-­х роках минулого століття офіцерам після закінчення військового училища почали видавати прямокутні пластини з дюраль­алюмінію зі скругленими кутами, на які у два рядки наносилася країна та приналежність і особистий номер. Офіцер був зобов’язаний носити його з собою. Багато хто носив такий жетон на зв’язці разом із ключами або ж прикріпляли його до посвідчення офіцера.

Після розпаду СРСР в Україні частково залишилися дюраль­алюмінієві жетони радянського зразка. Потім у Збройних Силах України почали видавати жетони того ж зразка, але виготовлені зі сталі й зламні жетони з нержавіючої сталі з двостороннім лазерним чи фрезерним гравіюванням. На цих офіцерських жетонах вже зазначено ПІБ, індивідуальний номер, групу крові, країну та приналежність. Вони мають посередині лінію розлому і отвір для ланцюжка й дуже зручні за своїми розмірами, але технологічно складні й дороговартісні у виробництві. Крім того, на другій половині відсутній отвір для кріплення на ланцюжок окремо від основної частини, що створює ризик втрати, а при зламі утворюється два гострі кути, що створює певні незручності й ризики. Проте головним його недоліком до останнього часу було те, що вони були лише офіцерські й їх не було у солдатів, прапорщиків і сержантів.

Військові дії на сході України виявили  серйозну проблему – ідентифікацію тіл загиблих військовослужбовців. Цей процес значно ускладнюється після обстрілів з реактивної артилерії, після падіння літака чи гвинтокрила, або за обставин, якщо тіло довгий час перебувало в несприятливому середовищі на полі бою. Зараз задіяно багато людських і  матеріальних ресурсів для ідентифікації останків загиблих. Волонтери намагаються встановити особу за особистими речами, збирають особисті прикмети зниклих і порівнюють їх зі знайденими тілами та проводять дороговартісні аналізи ДНК. Все це робиться заради одного – розпізнати людину, яка загинула захищаючи свою державу, та щоб вона не залишилася безіменною.

Крім того, згідно з нормами міжнародного права в разі загибелі військовослужбовця держава відповідає за те, щоб повернути рідним тіло або повідомити про місце його поховання, не кажучи вже про вирішення фінансових формальностей, пов'язаних зі смертю. У разі відсутності свідоцтва, що підтверджує факт загибелі бійця і зазначення місця поховання останків, йому присвоюється статус «зниклий безвісти» й родичі загиблого, які втратили на війні годувальника, не можуть розраховувати на фінансову допомогу від держави. Тому проблема забезпечення українських воїнів особистими розпізнавальними знаками (жетонами, медальйонами) є надзвичайно важливою. Іншого, більш надійного, способу ідентифікації загиблих солдатів на даний момент не існує.

Щоб жетон виконав свою функцію у потрібний час, мають бути дотримані певні умови:  жетон має висіти у військовослужбовця на шиї і бажано на сталевому ланцюжку, а не на мотузці чи золотому ланцюжку з хрестиком, або в гаманці з документами. У разі смерті військово­службовця один жетон (або його частина) має залишатися на тілі для ідентифікації в будь­-якому випадку; другий жетон чи відламна половина, мають бути відділені й передані командуванню при неможливості евакуювати тіло з місця загибелі.

Сподіваємося, що ця інформація буде для вас цікавою, але ніколи не знадобиться у безпосередньому використанні на полі бою, а у нашій державі з’явиться єдиний зразок ідентифікаційного жетона з урахуванням найкращого світового досвіду і стане невід’ємною частиною мілітарі­-культури в Україні.